Країна повинна перетворитися з суспільства, яке живе за рахунок різного роду трансферів та пільг, на суспільство, яке  утримує себе за рахунок ефективної праці. Очевидно, що сучасна модель української держави, яка базується на патерналістській ідеології, основою якої є масштабний перерозподіл коштів переважно у вигляді різного роду трансферів, має змінитись на модель, яка базується на переважно на інвестиціях в розвиток людей та зміну умов їх життя.

Політично зумовлений тиск щодо розширення переліку соціальних зобов’язань та збільшення їх фінансування призводить до зменшення обсягів коштів, які залишаються для фінансування інвестицій та підтримки інфраструктури, особливо на місцевому рівні. Така політика в середньо- та довгостроковому плані фактично веде країну в глухий кут.

Тому Україна сьогодні зіткнулась з необхідністю проведення докорінної перебудови системи соціального захисту населення. При цьому треба безумовно запровадити принцип, за яким соціальні зобов’язання держави мають формуватись винятково в рамках бюджетних можливостей, а соціальна допомога здійснюватиметься винятково на адресній основі й переважно у грошовій формі. Бенефіціарами такої допомоги мають бути лише домогосподарства, доходи яких є нижчими за встановлену обґрунтовану межу бідності.

Саме тому реформа соціальної політики повинна починатись з коректного визначення характеристик бідного населення та затвердження довготермінової Стратегії скорочення бідності. Держава повинна проводити постійний моніторинг виконання Стратегії в частині імплементації заходів, оцінки динаміки бідності тощо. В ідеалі має бути визначена межа бідності як критерій надання адресної допомоги малозабезпеченим домогосподарствам

Важливим елементом реформи має стати упорядкування категорій людей, що мають право на різного роду соціальні пільги. Для цього треба завершити формування реєстру пільговиків. У майбутньому потрібно відмовитись від пільг за професійною ознакою, а пільги мають надаватись лише за одним статусом пільговиків. Надання різного роду пільг (перелік яких потребує суттєвого скорочення) має безумовно базуватись на наступних принципах: обов’язкове врахування рівня доходу бенефіціара, уникнення перенесення фінансового тягаря на постачальників відповідних послуг пільговим категоріям громадян (у формі знижених цін на послуги) та надання пільг переважно у грошовій формі. Очевидно, що реалізація вказаних принципів вимагає якісного удосконалення методів визначення доходів домогосподарств.

З метою уникнення різного роду політичних спекуляцій необхідно переглянути кошик, на основі якого обчислюють прожитковий мінімум. Він має стати певним економічним індикатором, а не показником межі бідності. Тому варто чітко визначити, за яких умов використовується прожитковий мінімум в економічній політиці країни.

Чинна сьогодні пенсійна система увійшла в глибоке протиріччя з економічними (фінансовими) та демографічними реаліями України. Її функціонування вимагає значних додаткових трансфертів з державного бюджету, оскільки власні доходи пенсійної системи (від пенсійних внесків) не забезпечують потреб пенсійної системи у частині виплат. Водночас, пенсійна система не дає впевненості у майбутньому для економічно активного населення – фактичного платника пенсійних внесків, та не забезпечує повною мірою необхідних стандартів життя для економічно неактивного населення.

У 2003 році Україна оголосила про початок загальної пенсійної реформи, яка передбачала запровадження трирівневої пенсійної системи. Пакет реформ повторював логіку відповідних дій найбільш розвинутих країн з перехідною економікою та враховував найкращий міжнародний досвід. Реформа мала на меті забезпечити стабільну та стійку фінансову основу пенсійної системи. Стабільний загальнообов’язковий перший рівень у формі солідарного пенсійного страхування мав бути доповнений обов’язковим накопичувальним другим рівнем та добровільним (недержавним) третім рівнем. Третій рівень почав функціонувати у 2005 році, в той час як запровадження другого рівня було відкладено.

На нашу думку, пенсійна реформа потребує негайного здійснення наступних кроків. По-перше, необхідно запровадити єдиний соціальний внесок (ухвалити спеціальний закон). Цей закон має визначити єдину систему збору, обліку внеску, а також надати право контролю за сплатою внеску і проведення перевірок одній установі. Для осіб, які обрали спрощену систему оподаткування, він має бути встановлений на мінімальному рівні.

По-друге, необхідно переглянути систему надання пенсій пільговим категоріям пенсіонерів з тим, щоб визначити максимальний розмір пенсій та перейти до виплати вищих пенсій окремим професійним групам на третьому рівні пенсійної системи. Пенсійна система має бути соціально справедливою – розміри пенсійних виплат (за винятком соціальних та інших аналогічних до них пенсій) мають жорстко корелювати з величиною пенсійних внесків, зроблених громадянами (або їх роботодавцями).

По-третє, треба підвищити вік виходу на пенсію для жінок та чоловіків, причому зробити це можна поступово, враховуючи економічні, соціальні та демографічні чинники. Варто також поступово підвищити вік виходу на пенсію для окремих професійних груп.

Збільшення пенсійного віку має розглядатись як захід довгострокового характеру, оскільки воно стосуватиметься лише нових пенсіонерів і не матиме значного впливу на зменшення поточного дефіциту Пенсійного фонду. В цей же час, можливо запровадити одночасне підвищення мінімального страхового стажу тощо. Стимули робити додаткові пенсійні внески повинні бути запроваджені радше в межах другого рівня пенсійної системи. Солідарна система повинна обмежуватись виплатою диференційованої, але базової пенсії.

Схеми раннього виходу на пенсію треба вивести за межі солідарної системи пенсійного забезпечення, причому вони мають стати частиною домовленостей щодо величини зарплати на рівні компанії, оскільки в ринковій економіці, що базується на приватній власності, такі схеми раннього виходу на пенсію є фактично непрямими субсидіями відповідним галузям економіки. Схеми раннього виходу мають належати до третього рівня пенсійної системи, яка знаходиться поза впливом політиків.

По-четверте, необхідно запровадити другий рівень пенсійного забезпечення, ухваливши для цього відповідні законодавчі рішення та визначивши джерела фінансування розриву в бюджеті солідарного Пенсійного фонду.

По-п’яте, необхідно розвивати регуляторне середовище третього рівня пенсійного забезпечення (діяльності недержавних пенсійних фондів). Очевидно, що регулювання НПФ має будуватись з огляду на управління ризиком, НПФ повинні мати право інвестувати в цінні папери іноземних держав, а також акції та облігації іноземних підприємств. Очевидно, що держава повинна розвивати ринок ОВДП з тим, щоб НПФ могли також вкладати гроші у безризикові державні папери.

Реформа пенсійної системи вимагає усвідомлення суспільством та політиками того факту, що пенсійна система не є альтернативою системі соціального захисту, а виконує цілком самостійну роль.