1. Українсько-російські відносини

І Україна, і Росія визнають, що інтересам обох держав відповідають стратегічні, добросусідські та дружні відносини на основі взаємоповаги та партнерського прагматизму. В той же час, очевидним є суттєве розходження щодо розуміння суті і змісту таких позитивних відносин. Якщо Росію в принципі влаштувала б модель України як країни-сателіта і частини «євразійського простору» чи «русского мира», то для України принциповими умовами є рівноправність, взаємовигідність, повага до суверенітету, територіальної цілісності, визнання права як самостійно трактувати своє минуле, так і обирати своє майбутнє.

Концепція зовнішньої політики РФ і Стратегія національної безпеки РФ містять чіткі формулювання щодо російських інтересів в Україні. Йдеться про недопущення вступу України до НАТО, «захист інтересів російськомовного населення» тощо, тобто про збереження України у сфері впливу, «привілейованих інтересів» Росії.

Офіційна Москва вдається до жорсткої політики тиску на Україну за допомогою:  а) енергетичних важелів, насамперед у газовому секторі; б) недружньої інформаційної політики та формування образу ворога; в) проникнення у базові інфраструктурні галузі економіки України; г) підтримки проросійських громадсько-політичних структур в Україні.

У випадку нейтралізації цих засобів тиску чи втрати ними ефективності не можна цілком виключати і застосування (внаслідок організації провокацій) прямої воєнної сили, зокрема, у Криму в контексті вирішення «проблеми 2017», якщо Україна наполягатиме на виведенні Чорноморського флоту РФ у передбачені угодами терміни. Крім того, навіть якщо сама імовірність воєнних дій виявиться перебільшеною, загроза війни сама по собі є ідеальним механізмом маніпуляції, безвідмовним важелем впливу Росії на Україну.

Вищенаведене, однак, не свідчить, що формат україно-російських відносин мусить бути обов’язково конфронтаційним. Пошук хоча б мінімального неконфронтаційного консенсусу з Росією, але без відмови від фундаментальних національних інтересів, без інкорпорації в російську «сферу вплив» – це найголовніше завдання, вирішення якого спроможне у середньостроковій перспективі пом’якшити гостроту викликів національній безпеці, описаних вище.

Оскільки в сучасних умовах Київ не може розраховувати на підтримку Заходу у протистоянні з Росією, простір для маневру України між інтересами основних геополітичних гравців у регіоні СНД (РФ, США та ЄС) є вузьким як ніколи. Захист Вашингтоном своїх життєвих інтересів на пострадянському просторі треба розглядати як мінімальну гарантію його підтримки „геополітичного плюралізму” в регіоні. Водночас там, де захист життєвих інтересів США в країнах СНД співпадає з інтересами ЄС, Україна також може розраховувати на підтримку Брюсселя та провідних європейських столиць.

Крім того, нинішня ситуація вимагатиме від України як односторонніх ініціатив із нормалізації політичного діалогу з Росією, так і докладання зусиль для залучення до цього діалогу ЄС (чия участь сприйматиметься Росією не так болісно, як „втручання” США), у питаннях, що становлять спільний інтерес усіх трьох сторін.

Позиція України щодо російської ініціативи «Нової архітектури європейської безпеки»

На початку грудня 2009 року Кремль оприлюднив довгоочікуваний документ під назвою «Договір про європейську безпеку», який розвиває і поглиблює ідеї, сформульовані російськими лідерами протягом останніх трьох років – починаючи із відомої промови президента Путіна на безпековому форумі в Мюнхені на початку 2007 року.

Україна не може стояти осторонь багатопланової дискусії щодо удосконалення європейської архітектури безпеки на різних майданчиках. Причому зміст як дискусії загалом, так і української позиції не може зводитися до вибору відповіді «так» чи «ні» російським пропозиціям. Раціональна позиція Києва має бути позитивно зацікавленою, максимально деполітизованою і професійною.

Варто вітати намір авторів проекту започаткувати оновлену систему міжнародних консультацій стосовно загроз безпеки та раннього попередження, описану в статтях 4-6 проекту. Запропонована модель може слугувати предметом для обговорення в рамках дискусій щодо реформи інститутів ООН та ОБСЄ.

Важливим є посилання в преамбулі договору на такі фундаментальні цінності, як повагу до суверенітету та територіальної цілісності держав. В той же час незрозуміло, яким чином ці цінності можуть бути втілені на практиці, якщо наразі немає спільного бачення легітимних кордонів окремих держав, насамперед Грузії.

Стаття 2 містить кілька положень, які запроваджують неприйнятну для міжнародного безпекового права ступінь суб’єктивізму в оцінці загроз безпеки. «Учасник цього Договору не здійснює дій чи заходів, що суттєво зачіпають безпеку одного або кількох Учасників цього договору, не бере участі і не підтримує їх». Хто уповноважений визначати ступінь суттєвості? Як випливає із тексту, таке право віднесене до компетенції самої «постраждалої» держави-учасника, яка, очевидно, керуватиметься власними міркуваннями, суб’єктивними сприйняттями та стереотипами.

Цілком можливо, що замість реальних загроз безпеки, що піддаються вимірюванню (такі як агресія, шантаж, гонка озброєнь поблизу кордонів іншої держави тощо), предметом звинувачень у рамках Угоди стануть уявні загрози, зумовлені виключно фобіями і стереотипами окремих держав. За такої норми неминучі конфлікти між суверенним правом одних проводити самостійну внутрішню і зовнішню політику, а інших – впливати і коригувати таку політику ззовні.

Пропозицією у цьому сенсі може бути ідея формулювання вичерпного переліку можливих дій, які можуть трактуватися як такі, що суттєво зачіпають безпеку одного або кількох Учасників – для усунення неприйнятного суб’єктивізму в оцінці таких загроз.

Заслуговують на увагу і деякі інші суттєві новації пропонованого документу. Наприклад, Стаття  8 встановлює наступну норму: «Учасник має право розглядати збройний напад на іншого учасника як збройний напад на нього самого… він має право надати Учаснику, на якого здійснено військовий напад, з його згоди, необхідну допомогу, включаючи військову» є надто суперечливою з точки зору міжнародного права. Є підстави розглядати таку  пропозицію як намагання виправдати вибірковий інтервенціонізм, не зумовлений санкціями ООН.

Стаття 10 встановлює преференції для двох організацій, в рамках яких Росія де-факто має «контрольний пакет» при ухваленні рішень. Йдеться про СНД та ОДКБ. Це свідчить про намагання РФ штучно підвищити статус підконтрольних їй організацій в міжнародній системі, поставивши їх в один ряд із ОБСЄ, НАТО та ЄС. Це загалом суперечить інтересам України, яка зацікавлена у рівноправному представництві зацікавлених міжнародних організацій (наприклад, ГУАМ).

Практичні пріоритети відносин з РФ:
•    Демаркація сухопутного кордону та співпраця в сфері охорони кордонів. Вирішення цього питання  також становить спільний інтерес як Росії, так і ЄС у контексті боротьби з нелегальною міграцією та іншими видами транскордонної злочинності, що становить загрозу для обох сторін.
•    Виведення з Криму підрозділів Чорноморського флоту РФ у 2017р. Оскільки мова йде про суверенітет і територіальну цілісність держави, Україні доцільно було би провести відповідні консультації із країнами-учасницями Будапештського меморандуму 1994р. Крім того, позиція України має бути спрямована на попередження дестабілізації ситуації в Криму (з огляду на наявні кроки Москви в цьому напрямку), а також уникнення прямої конфронтації з Росією.
•    Співробітництво в енергетичній сфері. Нормалізація енергетичного співробітництва між Україною та Росією мала би знизити дестабілізуючий вплив на двосторонні відносини як ключового інструменту політичного тиску на Україну з боку РФ. Це питання напряму залежить від готовності Києва до остаточного переходу на прозорі газові домовленості з Москвою. Водночас країни ЄС будуть готові підтримати Україну у газових переговорах з Росією тільки у разі виконання березневого меморандуму 2009 року.
•    Реалізація режиму реадмісії. Угода про реадмісію між Росією та Україною набула чинності. Втім, практична імплементація угоди затягується через непідписання Росією відповідного імплементаційного протоколу. Україні важливо вирішити це питання, адже Україна може стикнутись зі збільшенням кількості реадмісійних випадків з боку ЄС. Оскільки Угода про реадмісію між Україною та ЄС набуває чинності 1 січня 2010 року важливо, щоб аналогічна угода з Росією також запрацювала найближчим часом.
•    Розвиток економічного співробітництва у високотехнологічних галузях. Одним із найбільш перспективних і прагматичних напрямів співробітництва є спільні проекти в галузі космічних технологій та авіабудування. За деякими напрямами вже напрацьовано достатній досвід (зокрема у виробництві літаків сімейства «Антонов»), який втім вимагає подальшого розвитку, повноти виконання зобов’язань і контрактів, підвищення компетентності та відповідальності менеджменту та маркетингу.

2. Відносини України з регіональними організаціями на просторі СНД

З огляду на політичну недоцільність  виходу  України з СНД, подальша участь України в Співдружності підтримуватиметься у форматі багатостороннього форуму для глав держав та урядів цих країн.

В економічному сенсі перед Україною стоїть завдання вироблення ефективної зовнішньоекономічної політики в контексті оголошеного запуску проекту Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану з 1 січня 2010 року.

Незважаючи на перманентні кризи та стагнацію розвитку, ОДЕР-ГУАМ далеко не вичерпала свого ресурсу, і її діяльність має поглиблюватися у сферах, що являють взаємний інтерес (енергетика, транспорт, вільна торгівля, міжнародна безпека, правоохоронна сфера, «Східне партнерство») тощо. Політичні зміни у Молдові у 2009 році створюють для цього додаткові підстави.

3. Двосторонні відносини з країнами СНД

Розвиток відносин з Білорусією. Керівництво Білорусії зацікавлене у співробітництві з Україною в енергетичній сфері у форматі Білорусія-Україна-ЄС. Водночас налагодження політичного діалогу з Білорусією, крім іншого, дозволило б Україні врегулювати питання делімітації і демаркації спільного кордону. 

Україна може отримати додаткової політичної ваги, працюючи з Білорусією в рамках «Східного партнерства» ЄС та взагалі в європейському контексті. Зокрема, треба підтримати підписання ЄС та Білорусією Угоди про спрощення оформлення віз. Як член Ради Європи, Україна може порушити питання про повернення Білорусії статуса спостерігача в цій організації з подальшим набуттям членства за умов досягнення мінімальних критеріїв.

Багатопланове співробітництво з Республікою Молдова. Тривале зволікання розв’язання технічних питань, таких як завершення оформлення прав України на 7 км автодороги в районі села Паланка, делімітації та демаркації кордону в районі Новодністровської ГЕС та порту Джурджулєшти лише грає на пониження міжнародного авторитету як України, так і Республіки Молдова.  У цих питаннях політики мають продемонструвати здатність до виконання попередніх рішень, відповідального діалогу та компромісу. Необхідно завершити демаркацію спільного кордону у найближчі терміни.

Україна має життєвий інтерес в існуванні Молдови у її нинішніх легітимних кордонах саме тому, що всі інші сценарії розвитку несуть в собі явно виражені загрози українським інтересам – насамперед легітимності кордонів та територіальній цілісності самої України. Отже, Україна має сприяти порозумінню між Кишиневом і Тирасполем на засадах відновлення цілісності республіки Молдова як демократичної, європейськи орієнтованої держави із конкурентною ринковою економікою, дієздатним урядуванням та відкритим суспільством, у якому на засадах верховенства права будуть забезпечені фундаментальні права людини, в тому числі і права національних меншин.

Стратегічна співпраця з Грузією. Грузія та Україна традиційно, з початку 90-х років мають найбільшу кількість точок дотику в міжнародних справах. Обидві країни обрали своїм стратегічним курсом європейську та євроатлантичну інтеграцію, і це створює підстави для стратегічної співпраці, подібної до тієї, яку практикували країни Вишеградської четвірки до свого вступу в ЄС.

Енергетичне співробітництво з Азербайджаном, Казахстаном та Туркменістаном. Враховуючи, що Казахстан та Азербайджан виступають ініціаторами пошуку альтернативних російським проектів співробітництва в СНД, Україні варто докласти зусиль для поглиблення конструктивного співробітництва з цими країнами в енергетичній сфері, зокрема, у питаннях транспортування нафти із Казахстану та Азербайджану через територію України до країн ЄС (а також щодо можливого наповнення нафтопроводу Одеса-Броди нафтою із цих країн). У контексті перегляду Ашхабадом свого зовнішньополітичного вектору та заявлених перспектив розширення співробітництва з ЄС, зокрема, в рамках проекту Nabucco,  Україні доцільно було б активізувати лобіювання проекту Білий потік (Туркменістан – Південний Кавказ – Чорне море – Україна), який свого часу викликав досить значний інтерес з боку ЄС.