До нового тисячоліття технократична цивілізація увійшла в стані системної кризи. Економічні, соціальні, геополітичні, військові, екологічні, демографічні та духовні чинники цієї кризи тісно переплетені, як і її наслідки. Але все стрімкіше зростають екологічні загрози, котрі вперше постали у глобальному вимірі. Виснаження природних ресурсів, забруднення та дестабілізація усіх середовищ екосистеми Землі стають головними чинниками стримування економічного розвитку та глобальної небезпеки. Надалі загострюються диспропорції між багатими і бідними країнами, що також поглиблює екологічну кризу: як через надмірне споживання багатим світом, так і через намагання світу злиденного вижити через необмежене використання тих же природних ресурсів. Наслідки стрімких змін довкілля для наступних поколінь за умови незмінності векторів розвитку взагалі неможливо спрогнозувати.

Природа не пасивна під антропогенним тиском, і такі її відповіді, як глобальна дестабілізація кліматичної системи Землі, несподівані ланцюгові реакції в екосистемах та ціла низка нових захворювань, серйозно збільшують уразливість людства.

Постчорнобильська Україна неспроможна залишитися осторонь змін у взаємозалежному світі. Більш того, наша країна демонструє глибший рівень кризових явищ у сфері довкілля та розвитку, принаймні у порівнянні з європейськими країнами. Нераціональне природокористування та глибокі диспропорції розвитку були характерною рисою планової економіки радянського зразка. Неспроможність виправити їх демонструє нині й «невидима рука вільного ринку». Стан довкілля в Україні сам по собі є яскравою ілюстрацією критичних загроз та безвиході технократичного шляху розвитку.

Руйнівний характер сучасної технократичної цивілізації коріниться у властивих їй вульгарно-матеріалістичних уявленнях про благополуччя, розвиток, сенс існування, у штучному дистанціюванні людства від природних коренів, у недостатньому розумінні законів розвитку біосфери. Усе це призводить до витіснення проблем взаємостосунків людини та Природи на узбіччя суспільної свідомості.

В споживацькому суспільстві Природа сприймається лише як необмежений набір матеріальних благ, які належить вилучати для задоволення власних потреб, або й примх. Зазвичай не береться до уваги ані обмеженість ресурсів Землі, ані її неосяжна цілісність, ані складність безлічі зворотних зв’язків у її екосистемі, де людство є лише невеликою часткою – нехай і спроможною до виняткової експансії та домінування. Урбанізованій людині, поглинутій культом речей та перманентною гонитвою за успіхом, однаково складно збагнути і світ свого ближнього, і природний світ – в якості джерел духовних цінностей та творчості, що наповнюють глибинним сенсом її життя.

Технічні досягнення та мілітаризація економіки загострили дисбаланс між технологічною могутністю людства та нерозвиненістю чинників її стримування, в основу яких належало б покласти оновлені засадничі цінності: світоглядні, морально-етичні та правові.

Тим часом можна вести мову про значну втрату впливу традиційних інституцій, котрі дбали про «мудрість» та моральне здоров’я соціуму: філософії, літератури, церкви, місцевих громад, школи, сім’ї. Натомість стрімко зросли можливості ЗМІ та Інтернету, у тому числі в сенсі маніпулювання людською свідомістю.

Колізії етичного характеру виникають вже довкола наукового дослідження природних процесів та етичності техногенних втручань у сферах, що достатньо складні через непередбачуваність результатів. Настирне намагання розв’язати екологічні проблеми шляхом додаткового техногенного втручання часто породжує проблеми вищого рівня складності. Нові технології необхідні, та схоже на те, що чим більше техніки та речей нас оточує, тим більше ми від них залежимо, продукуємо відходів та створюємо нових ризиків!

Безпрецедентне зростання можливостей людства поставило його перед необхідністю формування вищого рівня відповідальності: як за наслідки власної діяльності, так і за правильність вектору майбутнього розвитку. Зростає потреба фундаментальної переоцінки стосунків у системі взаємовідносин людини, суспільства та природи.

Така трансформація мала б торкнутися основ нашого самоусвідомлення та усіх сторін людської діяльності: знань, філософських поглядів, морально-етичних принципів, стилю життя, поведінки, правових норм, обміну інформацією та освіти, стереотипів виробництва та споживання – для приведення їх у відповідність з новими реаліями світу і переходу до принципово іншої моделі розвитку.

Нове бачення місії, цінностей та універсальних деонтологічних норм повинно засвоїтися людством незалежно від національних, соціальних, ідеологічних, конфесійних та інших відмінностей – «загроза загальновидового знищення вперше створює необхідність загальновидової етики» (Е. Екріксон).

На зміну етиці володарювання повинно прийти принципово нове позиціонування людини і суспільства у природному світі, розширення традиційних меж морального виміру до меж Землі, сприйняття «Природи, як співтовариства, а не як предмету споживання і торгівлі» (О. Леопольд).

Відправним пунктом таких змін повинно виступати усвідомлення того, що людство є часткою цілісного природного світу, поєднаною з ним взаємозалежними зв’язками. До Природи належить ставитися як до суб’єкта морально-етичних відносин: з повагою, обожненням, дбайливою турботою та відповідальністю за її збереження – виходячи не лише з корисності ресурсів для себе і своїх нащадків, але і з її самодостатньої цінності.

У 2000 році ООН було ухвалено «Декларацію тисячоліття», а також

багатьма організаціями світу підписано «Хартію Землі», у яких було узагальнено фундаментальні етичні принципи побудови у XXI столітті справедливого та гуманного суспільства. Серед ключових цінностей «Хартії Землі» повага до природи, відповідальність людей один перед одним, всесвітнім співтовариством і майбутніми поколіннями. Хартія проголошує: «Ми повинні об'єднатися і створити нове стійке глобальне суспільство, засноване на повазі до природи, універсальних прав людини, економічній справедливості і культурі світу».

Наприкінці ХХ ст. виникли уявлення про екологічні права, що споріднені з природним правом людини на життя та особисту безпеку. Інколи доводиться чути твердження про неминучість обмежень прав людини по мірі визнання пріоритетності екологічних прав. На нашу думку, непереборних протиріч між концепцією прав людини та екологічними правами немає, є лиш потреба встановлення гармонійного балансу прав.

Сфера екологічних прав набула нового змісту у контексті визнання прав майбутніх поколінь людей та нашої відповідальності перед ними. Ці поняття, продиктовані визнанням необхідності розширення етики за межі одного покоління, вперше було згадано у доповіді Комісії ООН під керівництвом Г. Х. Брутланд «Наше спільне майбутнє» (1987).

Становлення екоетики сприяло зародженню ідеї прав природи. Як бачимо, визнання екологічних прав, прав майбутніх поколінь та сама дискусія про права природи надає ідеї прав людини принципово нового змісту.

Особливе місце серед міжнародних актів, що розвивають ідею екологічних прав, займає Конвенція ЄЕК ООН про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Оргуська конвенція). Загальновизнано, що її положення відповідають найвищим стандартам свободи інформації та демократії участі. Генсеком ООН Кофі Ананом схвалення Оргуської конвенції було оцінено, як «найбільш значний крок у формуванні світового громадянського суспільства».

Хоча від моменту ратифікації (1999) Конвенція стала частиною законодавства України, її положення не виконуються, що визнано Нарадами Сторін Конвенції у Алмати (2005) та Ризі (2008).

Бачення гуманітарних засад сталого, всебічно збалансованого розвитку, що враховує принципи справедливості та екологічної сталості, вперше окреслено у доповіді «Межі зростання», розробленій Д. і Р. Медоузами для Римського Клубу (1972) та згаданій доповіді комісії Г. Х. Брутланд. Він визначається, як «розвиток, що задовольнятиме потреби сьогодення, не ставлячи при цьому під загрозу прав майбутніх поколінь задовольняти свої потреби». Автори доповіді дійшли висновку, що виживання і добробут людства залежатимуть від того, чи вдасться досягти успіху у справі піднесення принципів сталого розвитку до рівня глобальної етики.

Вищі органи державної влади України впродовж років декларують прихильність принципам сталого розвитку. Втім було б передчасним стверджувати, що Україна взяла на себе частку глобальної відповідальності за їхнє впровадження. Діяльність із розробки Концепції переходу до сталого розвитку впродовж останнього десятиліття була млявою та непослідовною, проблематиці екологізації фундаментальних цінностей, цілей та принципів розвитку у ній не приділено належної уваги.

Але політика повторення старих помилок та пасивного очікування катастроф вочевидь є неприйнятною. Неприпустимо перекладати існуючі диспропорції розвитку на плечі майбутніх поколінь, яким однаково доведеться їх вирішувати, але вже в умовах найжорсткішого дефіциту історичного часу та ресурсів.

Щонайперше в середовищі інтелектуальної еліти повинно визріти бачення необхідності змін. На жаль, поодинокі тривожні сигнали, що з року в рік посилає українському соціуму його мислячий прошарок, загалом залишаються не поміченими ЗМІ, політичною верхівкою та широким загалом, серед якого останнім часом особливо нав’язливо культивуються стереотипи вульгарного гедонізму.

Усвідомлення глибини екологічної кризи мало б слугувати нації мотивуючим та об’єднавчим чинником: спонукати до консенсусу у визначенні мети та початку спільних дій.

Йдеться про надзвичайно складне завдання – становлення якісно нового, гуманного та дбайливого суспільства, заснованого на повазі до природи, прав людини, справедливості, до національних та світових культурних надбань, а також озброєного знаннями та цінностями, необхідними для переходу до сталого, всебічно збалансованого розвитку.

Що ми хочемо отримати:

Об’єднання зусиль нації заради збереження природного світу в рівновазі та цілісності, як першооснови життя та безцінної спадщини, котру нам належить передати прийдешнім поколінням.

Реалізація цієї мети потребуватиме величезних узгоджених зусиль на шляху від стратегії підкорення природи та управління нею до стратегії взаємної адаптації, сталого розвитку та виживання.

Їй належить стати провідною ідеєю, загальним організуючим принципом нації. Подібно до того, як усвідомлення загроз Чорнобильської катастрофи вже послугувало консолідації українського громадянського суспільства, що було й передумовою здобуття незалежності, нинішнє бачення системності та глибини екологічної кризи повинно стати одним із найвагоміших чинників національного згуртування та модернізації України.

Принципові напрямки дій

•    Екологічна політика на основі принципів сталого розвитку та дотримання екологічних прав повинна бути визнана одним з головних пріоритетів держави. У цьому сенсі новообраному Президенту належало б ухвалити указ «Про невідкладні заходи щодо підвищення пріоритетності екологічної політики та дотримання екологічних прав», у якому серед іншого дати доручення Урядові: розробити проекти Стратегії сталого розвитку України, Стратегії інтеграції положень Оргуської конвенції до національного законодавства, Стратегії розвитку екологічної освіти.
•    Екологічна освіта для сталого розвитку, що охоплює цілу низку компонентів: екологічні знання, мислення, світогляд, етика, культура, принципи діяльності. Екологічну освіту визначають як безперервний та наскрізний процес, що мав би охоплювати всі вікові, соціальні та професійні групи людей через засвоєння ними курсу екологічних знань та практик, а також виконувати інтегруючу роль у цілісній системі освіти.

Хоча «Концепцію екологічної освіти в Україні», ухвалену Міносвіти (2001) можна визнати прогресивною, аналіз реального стану її впровадження свідчить про недостатню відповідність вимогам часу структури та форм освіти. Основною причиною цього можна вважати вузький відомчий характер Концепції. Відтак Національну стратегію розвитку екологічної освіти варто було б прийняти вищим органам влади: у формі закону або постанови Кабміну. Актуальним залишається започаткування освіти з питань Оргуської конвенції для держслужбовців, а також представників інших зацікавлених сторін, залучених до інформаційного обміну та прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Екологічне інформування – екологічна інформація повинна постійно розміщуватись на Інтернет-сайтах державних установ, в новинних та освітніх програмах ЗМІ, в яких співзасновником є органи державної влади. Нацрада з питань телебачення та радіомовлення спільно з Мінприроди мали б розробити принципи держзамовлень до ЗМІ, які задовольняли б суспільний попит на екологічну інформацію та заохочували зростання такого попиту. Давно на часі творення суспільного телерадіомовлення, орієнтованого на виховання екологічного світогляду та пропагування здорового способу життя.

Пропагування принципів цілісного гуманістичного світогляду, як універсального елементу культури будь-якої людини незалежно від регіону, національності, політичних поглядів та релігії.

Варто сподіватися на активізацію ролі церков та різних релігійних конфесій у цьому процесі. Адже наріжним каменем будь-якої релігії є утвердження людської гідності, етики турботи, відповідальності та піклування про ближнього. Важливо, аби духовні лідери частіше наголошували на сакральній цінності Землі, як Божого дару усім нам, а також на моральному обов’язку віруючої людини дбати про його збереження.

Розвиток уявлень про екологічні права – виходячи з постулату про те, що кожна людина повинна знати свої права.

Паралельно з «етикою прав» повинна формуватися і «етика відповідальності» – перед природою, суспільством, майбутніми поколіннями. Омбудсман щонайменш у структурі власних щорічних Доповідей повинен передбачити систематичний розділ «Дотримання екологічних прав». Заслуговує на увагу практика впровадження в деяких європейських країнах інституту омбудсмана з екологічних прав та прав майбутніх поколінь людей.

•    Розвиток екологічного права – через вдосконалення та приведення до міжнародних стандартів (насамперед до стандартів Оргуської конвенції) положень національного законодавства. Розробка законопроектів, якими передбачалося б розширення сфери відповідальності за порушення природоохоронного законодавства та екологічних прав.

Урядові, Мінюстиції, Мінприроди належало б розробити законопроекти, що відповідають сучасним принципам свободи інформації, зокрема закону «Про інформацію», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу» тощо.

•    Заохочення діалогу та співробітництва з громадськими організаціями шляхом формування держзамовлення на їхні послуги.

•    Держава повинна створити механізми різнобічної підтримки сталого розвитку місцевих громад, адже найпростіше втілити у практику принципи життя у гармонії з Природою саме на локальному рівні, у невеликих місцевих громадах.