Україна має багату й рiзноманiтну духовну спадщину, в якій панівне місце посідає християнська традиція. Разом із тим, релiгiйне життя на українських землях від найдавніших часів урiзноманiтнювалось значною присутнiстю юдеїв і мусульман, а також менших релігійних спільнот (як-от: караїмів, буддистів, крішнаїтів тощо), вірування яких закономірно вплелись у релігійний та культурний ландшафт України.

Важливо усвідомити, що релігійна історія України містить у собі не лише сліди болісних поділів і ворожнеч, а й міжрелігійної та міжконфесійної співпраці, з досвіду якої українське суспільство може щедро черпати сьогодні.

Релігійна свобода і духовна єдність
 
Релігійна свобода прийнята українським суспільством як важлива цінність і належна норма, а владою – як даність, з якою варто рахуватися.

Режим релігійної свободи в Україні виявляє важливу здатність до самовідновлення і самоналаштування. Чи не найважливішою причиною цього, вірогідно, є приблизний паритет сил між православ’ям, католицизмом і протестантизмом, що доволі успішно „гасить” спроби використати владу чи особливості законодавства задля вузькоінституційних, а отже егоїстичних інтересів тої чи тої релігійної організації.

Духовна єдність народу не є однозначним синонімом його релігійної чи конфесійної гомогенності (уніфікованості), а релігійний чи конфесійний плюралізм не треба сприймати як безперечну ознаку духовного розколу. Розкол – це розрив стосунків, а не наявність структурного розмаїття, яке не виключає гармонії стосунків.

Релігійна та конфесійна множинність не призводить автоматично до релігійної ворожнечі. Тому анахронічними були би спроби „гомогенізувати” вірування людей в умовах глобалізації. Отож для релігійно розмаїтої України цивілізаційна формула „єдність у багатоманітті” стає щораз більш привабливою та перспективною.

Звідси, однак, не випливає, що державна влада повинна бути зацікавлена у збереженні існуючих релігійних розколів. Держава може і повинна, не порушуючи принцип автономності релігійних організацій і зберігаючи безсторонність, створювати можливості та нагоди для діалогу між конфліктуючими сторонами задля відновлення гармонії їхніх стосунків.

Проблеми ідентичності

Хоча релігійна свобода й сприяє закріпленню віросповідної строкатості, вона водночас формує спільне поле співпраці та порозуміння, яке здатне перетворити строкату диференційованість у мозаїчну цілісність.

У нинішній Україні певні проблеми з ідентичністю мають ледь не всі релігійні спільноти. Держава повинна з розумінням ставитися до цих цивілізаційно обумовлених процесів, втручаючись лише тоді, коли конфлікт ідентичностей виливається у міжгруповий конфлікт із застосуванням сили.

Подолання православного розколу в Україні мало б важливе загальнонаціональне значення. Проте його не можна трактувати як необхідну передумову для торжества православ’я й „озброєння” його перед викликами католицизму та протестантизму. У цьому разі формулу релігійного миру, що належить до національних пріоритетів України, підмінили б суто російською формулою „захисту чистоти православ’я”, яка той бажаний мир може, навпаки, легко підірвати. Це була б ситуація, яка в конфліктології має назву „нульової суми”: виграє один, усі інші – програють.

Якщо в майбутньому в Україні існуватимуть дві православні Церкви, юрисдикційно зорієнтовані на Константинополь і Москву, то це, у строгому значенні цього слова, не можна було би назвати розколом, за умови коли вони перебуватимуть одна з одною у сопричасті.

Важливим елементом переформування ідентичностей, що став помітний за останній час, є посилення києвоцентричної орієнтації тих християнських громад, які досі були зорієнтовані на їхні закордонні духовні чи адміністративні центри.

Об’єднання українських земель та утворення незалежної Української держави стимулює об’єднання нинішніх гілок історичної Київської Церкви. Пошук такого об’єднання ведеться щонайменше у двох річищах – суто конфесійному і сопричасному (понадконфесійному). Так, православні Церкви України ставлять перед собою як бажану мету об’єднання в єдиній помісній Православній Церкві. Натомість Українська Греко-Католицька Церква стоїть на позиції, озвученій вперше у ХVІІ столітті митрополитами Петром Могилою та Йосифом Вельямином Рутським, які бачили Київську Церкву як поєднавче тіло поміж православ’ям і католицизмом і пропонували розв’язати дилему єдності шляхом створення єдиного понадконфесійного, сопричасного Київського патріархату. У цій пропозиції відображено усвідомлення того, що історична Київська Церква була дорозкольною, тобто, належачи до християнського Сходу, перебувала водночас у сопричасті з Церквою Заходу.

Сопричасна модель єдиної помісної Церкви Києва передбачає почесний вихід для кожної церковної гілки. Задля входження в єдність жодній із Церков не треба зрікатися своїх духовних зв’язків зі своїми історичними центрами – Константинополем, Римом і Москвою. Лише за цієї умови єдність перестане бути спрямованою проти когось, а стане підставою для загального миру.

Обговорення можливості об’єднання Київської Церкви дає можливість по-новому побачити значення християнських центрів, роль яких в історії нашої держави багатьма українцями оцінюється критично. Жоден зі згаданих центрів не може мати монопольного впливу на церковну ситуацію в Україні, а відтак не може й самостійно розв’язати проблему київського церковного „вузла”.

Соціально-правові аспекти

Головним осердям державної політики у сфері релігії має бути співпраця з Церквами та релігійними організаціями у питаннях, у яких компетенції обох сторін перетинаються (наприклад, виховання молоді, соціальний захист та опіка, реалізація релігійних прав військових, ув’язнених тощо). Головним механізмом впливу з боку держави має бути радше прозоре й підзвітне сприяння бажаним процесам, аніж адміністративна заборона небажаних. Що стосується явно злочинних дій, що їх можуть чинити члени релігійних організацій, то вони підпадають під дію звичайного кримінального законодавства і не потребують особливих правових механізмів знешкодження.

Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій довела свою важливість як інструмент налагодження релігійного діалогу. Проте невирішеним залишається питання доступності членства у цій Раді для малих або новостворених релігійних організацій.

Українське суспільство потребує ґрунтовного переосмислення тлумачення і, відповідно, практики застосування норми про відокремлення держави від церкви і церкви від держави (а також від школи). Сьогодні можна говорити про те, що способи тлумачення цього принципу, які були нормативними в атеїстичних державах і які часом можна спостерігати в сучасних західних суспільствах, вимагають об’єктивного аналізу й адекватного оцінювання.

Проблема надання церквам та релігійним об’єднанням статусу юридичної особи є суперечливою й поки що не знаходить суспільного консенсусу. З одного боку, такий статус юридично закріпив би за ними їхнє майно, що дало б їм відчуття майнової безпеки. З іншого боку, у цій ситуації значно ускладнилися б переходи з однієї юрисдикції в іншу, хоча процес віросповідного самовизначення, а значить і посттоталітарної „міграції вірян” ще не закінчився.

Серйозні незручності (а часом і підстави для зловживань) створює чинний механізм подвійної реєстрації релігійних організацій. Належної законодавчої уваги потребує процес отримання або повернення у власність земельних ділянок для релігійних організацій, надання церквам і релігійним організаціям податкових пільг, оплати комунальних послуг релігійними організаціями на рівні, передбаченому для громадських організацій; спрощення процедури розмитнення гуманітарної допомоги, що надходить на адресу релігійних організацій із-за кордону.

Проблеми освіти

Українському суспільству будь-якою ціною треба уникнути суперечливої ситуації, коли ледь не всі політичні і громадські лідери фіксують занепад духовності та моралі, однак школа не може відгукнутися на цю проблему через неспроможність законодавця знайти безпечну площину для співпраці між школою і церквою (релігійними організаціями).

Проблема морального релятивізму, занепаду етики праці та зростання суспільної безвідповідальності в країні набула такої ваги, що питання духовної безпеки має стати не менш пріоритетним, ніж питання енергетичної чи геополітичної безпеки. Відтак етичне виховання дітей має стати предметом широкого суспільного обговорення з участю релігійних організацій задля досягнення загального консенсусу.

Зрозуміло, що на практиці реалізувати можливість селективного вивчення релігійних чи секулярного варіантів етики непросто. Але позірна легкість уніфікаційних чи заборонних моделей обертається для суспільства ще більшими втратами. Факультативне вивчення є однією з можливих розв’язок.

Надання релігійним організаціям права виступати засновниками навчальних закладів (як духовних, так і загальноосвітніх) приватної форми власності є вимогою часу.